Що таке "Австралазія"?

Австралазія – це великий (понад 10 млн.км²) фізико-географічний регіон, що включає в себе материк Австралію та великі прилеглі острови – Нову Гвінею, Тасманію, острови Нової Зеландії, Океанії, та ряд великих островів Східної Індонезії. Цей термін вперше був використаний в 1756 році в праці видатного французького етнографа та географа Шарля де Бросса. Термін "Австралазія" навіть сьогодні дуже широко використовується в західній географічній науці, зокрема й в шкільних підручниках з географії. В країнах пострадянського простору цей термін не використовують, а натомість застосовують іншу назву – "Австралія та Океанія".

З точки зору органічного світу та екології Австралазія – це унікальний регіон із унікальним тваринним світом, з величезною кількістю ендемічних видів. Це окремий біогеографічний регіон світу (Австралазія, або Австралійська біогеографічна область, куди включені зазначені вище території).

Басейн річки Амазонка є найбільшим за площею та об'ємом річкового стоку. Загальна його площа перевищує 7,2 млн.км², що майже як площа всієї Австралії, а об'єм води, який він викидає в Атлантичний океан дорівнює загальному материковому стоку Європи, Африки та Австралії разом взятих. Майже 1/5 всього стоку суходолу в Світовий океан здійснюється саме басейном річки Амазонка, і безпосередньо головною річкою цього басейну – Амазонкою. Амазонку живлять численні притоки, найбільш значні з яких – Журуа, Пурус, Мадейра, Тапажос, Шингу, Токантінс (праві), та Путумайо, Жапура, Ріу-Негру (ліві). Сама ж вона утворюється (головне русло) від злиття Мараньйону та Укаялі. Річка Мадейра – найбільш повноводна притока на планеті, і друга за довжиною після Міссурі (притока Міссісіпі). Басейн Амазонки нараховує понад 44 тисячі великих і малих річок, які протікають як високо в Андах, так і на просторах Амазонсиої низовини та схилах Бразильського плоскогір'я.

Біла пустеля – ділянка Сахари площею приблизно 300 квадратних кілометрів між єгипетськими оазисами Бахарія і Фараф.

80 мільйонів років назад на місці пустелі плескалося море. Коли море відійшло, то після нього на суші виявилися вапнякові відкладення, утворені з кальцинованих останків морських мешканців – планктону, равликів, амонітів, коралів. За тисячі років вітер виточив з вапняку різні скульптури, що нагадують, наприклад, гриб з капелюшком, курку під деревом і навіть голову сфінкса. Висота деяких фігур досягає 10-12 метрів.

У 2011 році в невеликій острівній державі Самоа (Океанія) не було дати 30 грудня через зміни годинного поясу з UTC-10 на UTC + 14 (тобто перенесення Лінії зміни дат із західного на східний бік від Самоа). Після 23:59:59 29 грудня настало відразу 00:00:00 31 грудня. Те ж саме відбулося і на залежній території Токелау, що знаходиться під управлінням Нової Зеландії, так як адміністрація Токелау перебуває на Самоа. Це рішення було пов'язано із тим, що основні торгові партнери Самоа – Австралія та Нова Зеландія мали різницю в часі із Самоа майже добу, що створювало ряд незручностей. Вже 10 років, як Самоа (хай хоч і формально) перейшло в Східну півкулю.

Затока Географа (Geographe Bay) – затока Індійського океану, яка омиває південно-західне узбережжя Австралії. На її узбережжі знаходиться місто Перт – діловий і фінансовий центр Західної Австралії. Аналізуючи назву затоки (а вона без будь-яких сумнівів є красивою) не поспішайте з висновком про те, що названа вона на честь географів. Це так, але частково. Все ж затока так названа на честь корабля "Географ", яким командував знатний французький мореплавець Ніколя Тома-Боден, який в 1800 році очолив французьку експедицію із дослідження берегів Австралії. Експедиція складалася із ще одного корабля – "Натураліст", яким командував Емануель Гамелен. На честь цього корабля названо мис на заході Австралії, який омивається водами затоки Географа.

Затока Географа вдається віднлсно не глибока (глибина до 27 метрів). Береги затоки оточені піщаними мілинами і рифами, мають невисокі скелі. Припливи добові, і їх величина досягає 1 метра. У затоку Географа впадає кілька річок: Мур, Суон, Сорпентайн, Васса. На сході, біля входу в затоку, розташований порт Банбері, на півдні – місто і порт Басселтон, а на півночі – Перт. Найбільший острів – Ротнест (біля Перту). Загальна площа – 60 тис.км².

Що таке "Кінські широти"?

Зовсім нещодавно ми публікували допис про протоку Дрейка і течію Західних Вітрів, які для моряків XVII-XIX століть були чи не найстрашнішим місцем в океані. Вони вірили в те, що за "пятидесятими немає Бога" натякаючи на те, що там живе диявол. І справді, хіба може бути для кораблів і екіпажу щось страшніше ніж потрапити в шторми? Виявляється в океані є місця, які на моряків наганяли страх, не менший, ніж бурхливі штормові води "пятидесятих", і цими місцями є ті, де панують штилі. "Гірше від шторму може бути лише штиль" говорили англійські моряки ХVIII століття. Воно й не дивно, адже для вітрильних кораблів штиль таки гірше ніж шторм, бо подорож морем могла загальмуватися. В Світовому океані є місця, де штиль панує постійно, і кораблі ці місця оминали так само, як і ті місця, де постійні шторми. Такі місця навіть отримали свою назву – "Кінські широти", і як виявилося, таки коні мають до них безпосереднє відношення.

Кінські широти – це широти Атлантичного океану між 30-ю і 35-ю північними паралелями, де знаходиться область підвищеного тиску з частими штилями і досить нестійкими вітрами. Смуга штилів на 30 градусах північної та південної широт, прозвана так тому, що торговці, які доставляли коней до Вест-Індії, змушені були викидати частину свого вантажу за борт через нестачу води та корму для коней, яких вони перевозили на інший бік Атлантики. Після підкорення Америки, з Іспанії (а пізніше із Англії та Франції) в Новий Світ рушили тисячі кораблів, які везли колоністам коней, без яких освоєння величезних просторів було неможливим.

Кораблі були практично "забиті" кіньми, а нещасні тварини вимушені були практично без руху проводити 2-3 місяці. Однак багато коней навіть не допливали до Америки. Це ставалося тоді, коли кораблі запливали до вже згаданих широт, де були штилі, і рух кораблів сповільнявся. Це своєю чергою призводило до того, що замість 2-3 місяців, плавання могло розтягнутися в часі на 4, а то й на всі 5 місяців.

Якщо корабель потрапляв в місячний штиль (що траплялося частенько) першим ділом закінчувалася вода. Коли води для пиття коням не залишалося, моряки їх підводили до краю палуби, і скидали в океан. Пізніше кінські широти були нанесені на карти, аби моряки могли їх оминути, і не потрапити в "штильову пастку". Найбільше це ставалося в Саргасовому морі, яке навіть тривалий час також називалося "Кінським". Назва "кінські широти" збереглася й до наших днів у пам'ять про десятки тисяч європейських коней, які зустріли свою смерть в цих широтах. Згодом ці місця почали обростати різноманітними легендами і переказами, мовляв моряки, пропливаючи через ці широти часто чують моторошне іржання коней.

Балкани – фестивальний регіон Європи для місцевих вітрів. Мабуть, найбільш відомим з них є адріатична бора. Злим і нетихим словом пригадає місцеву бору той, хто потрапив у "її дні" під час відпочинку на узбережжі Хорватії або Чорногорії. По окремим місцевим вітрам, наприклад, юго, можна звіряти азимути.

В одній із статтей, що представлена Королівським метеорологічним товариством Великобританії, згадується 27 місцевих вітрів. З них 17 – "еолять" у прибережних, а 10 – у внутрішніх частинах півострова. За великим рахунком деякі з цих вітрів пов'язані між собою. Детальний розгляд наведеної карти, зокрема, дає підстави стверджувати, що дуже "вредний" і пакостний лодос (у Туреччині його згадують так, як і відпочивальники на Адриатиці, коли на них дмухнула з прибережних гір бора) є "продовженням" сирок(к)о. З юго – та ж сама історія.

Бухта Commonwealth на березі моря Співдружності офіційно визнана Книгою рекордів Гіннеса як найбільш вітряне місце на Землі. Більш того, вона розташована в Антарктиці, тому про короткочасні пориви вітру не може бути й мови, оскільки тут постійно дме вітер зі швидкістю до 240 кілометрів на годину. На березі бухти знаходиться австралійська наукова станція Моусон, яка повністю забезпечує свої потреби в електроенергії завдяки вітровим генераторам, які працюють тут завжди безперебійно, і на повну потужність, так як вітер тут не вщухає ніколи. Пориви вітру тут досягають 67 метрів за секунду – це приблизно 240 км/год. Недалеко від станції були зафіксовані ще більш сильні пориви – до 89 метрів за секунду, що приблизно 320 км/год. Теоретично такі вітри можуть стримати в повітрі літак, який злітає. Найцікавіше, що з 10 найпотужніших вітрів на планеті, 8 були зафіксовані саме тут, на березі моря Співдружності в Антарктиді.

Болота – це унікальні екосистеми на суходолі. Вони являють собою надмірно зволожені ділянки земної поверхні, у яких накопичується торф. Болота вкривають майже 3% площі всього суходолу, а їхнє глобальне значення величезне.

Власне в нашому товаристві вже колись був допис з такою назвою, і стосувався він величезного болота Судд, яке розкинулося в середній течії Нілу на території Південного Судану (Африка). Разом з тим ми наголошували на тому, що серед географів немає одностайної думки про те, яке ж болото можна вважати найбільшим в світі, адже на цей стратус є одразу три претенденти, одним із яких є болото Пантанал в Південній Америці.

Воно знаходиться в центральній частині континенту, і розкинулось на території Бразилії, Болівії та Парагваю. 90% його площі лежить саме на території Бразилії в межах штатів Мату-Ґросу. Як і будь-якого іншого великого болота, його площа напряму залежить від сезону, а отже в період максимального розливу (сезону дощів) вона становить майже 200 тис.км², а в сухий період скорочується до 55-60 тис.км². В сезон дощів Пантанал перетворюється на суцільне величезне озеро, яке через 2-3 тижні після закінчення дощів починає перетворюватися на справжнє болото.

Це низинне болото, яке сформувалося в межах низовини, яка має висоту лише 50-60 метрів над рівнем моря. Це один із найбагатших регіонів світу за різноманітністю тваринного і рослинного світу. Його екологічне значення для регіону настільки величезне, що болото Пантанал внесене до переліку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут мешкає 720 видів птахів, 92 види ссавців, 46 видів рептилій, 300 видів риб, та понад 4000 видів рослин. Однак найбільше "багатство" болота – це його небезпечні мешканці – крокодили. Лише за приблизними оцінками екологів їх тут налічується до 32 мільйонів особин. Отже можна зробити висновок про те, що Пантанал – це болото, яке "кишить" крокодилами

У вересні 2020 року екосистема болота сильно постраждала від найбільших лісових пожеж за всю історію. За оцінками експертів в ході пожеж було знищено майже 10% місцевої біоти. Однак місцева флора та фауна відроджуються, як і саме болото, аби й надалі бути справжньою скарбницею рослинного і тваринного світу континенту.

Яке найвологіше місце на планеті?

Звісно, що Мовсінрам. Це село розташоване за 15 км від знаного усім географам невеличкого міста Черрапунджі у штаті Мегхалая на північному сході Індії. Знаходиться воно на висоті приблизно 1400 м над рівнем моря. Отримує найбільшу свою дозу опадів під час мусонних дощів. Літній мусон з Бенгальської затоки проходить над вологими рівнинами Бангладешу і потрапляє у звужені гірські долини Мегхалаї. «Затиснуте» вологе повітря сприяє практично постійним дощам під час сезону мусонів. Орографічний підйом і спрямування гірських долин уздовж напрямку рухів мусонів забезпечили рекордну кількість опадів у Мовсінрамі. За період 1951 – 2000 рр. саме Мовсінрам є найбільш зволоженим місцем на Землі. А у 1985 році зафіксована рекордна річна кількість опадів 26000 мм. Цей факт підтверджений у Книзі рекордів Гіннеса.

Представлено табличку-порівняння кількості опадів у середньорічному і середньомісячних вимірах у Мовсінрамі і Черрапунджі за період 1951 – 2000 років. Це дані Індійського метеорологічного департаменту. Також представлено «дощові» і «хмарні» світлини села Мовсінрам. На них, зокрема, зображено і місцевих жителів, представників народу кхасі, які прикриваються від дощу і вітру традиційними парасольками. Виготовлені вони з бамбукового або бананового листя.

Чому зникає озеро ТУЗ?

Майже в центрі півострова Мала Азія знаходиться озеро Туз, яке колись було другим за площею і об'ємом води в Туреччині. Зараз його площа коливається в межах 1-2 тисячі км². Солоність води становить понад 300‰, і ця особливість озера відображена у його назві: «Tuz Gölü» у перекладі турецької мови означає «солоне озеро». Займаючи тектонічну депресію на центральному плато, Туз живиться двома струмками, а також ґрунтовими та поверхневими водами, але не має стоку. У місцях впадання струмків утворилися солонуваті болота. Більшу частину року озеро дуже мілке – до 0,4 метрів глибиною. Взимку частина солі розчиняється у прісній воді, яка потрапляє в озеро з атмосферними опадами та поверхневим стоком, а до серпня воно пересихає, оголюючи 30-сантиметровий шар солі. Це дозволило Туреччині створити три соляні шахти, що виробляють 63% солі, що споживається в цій країні.

З року в рік води в озері стає все менше: це пов'язано з більш частими та інтенсивними посухами. Середземноморський басейн зазнає найбільшого впливу через зміни клімату. Температура тут зростає швидше, ніж у всьому світі: на 1,5°C порівняно із загальносвітовим показником на рівні 1,1°C.

Фахівці із Егейського університету Туреччини вирішили детально вивчити зміни, що відбулися із озером за останні десятиліття. Використовуючи знімки, зроблені супутниками Landsat з 1985 по 2016 роки, вони класифікували різні типи поверхні: воду (синій колір), сіль (зелений) та болота (світло-коричневий). Це дозволило виявити невтішну динаміку. До 2000 року Туз був досить повноводним: за період з 1985 року вода навіть у найспекотніший місяць (серпень) займала понад 20% площі. Винятком стали 1992 і 1994 роки: вони видалися особливо посушливими, але тоді води вистачало, щоб покрити близько 16% поверхні. А в найбільш вологі роки (1988 та 1996) цей показник становив 93% та 58% відповідно. Постійна наявність води у південно-західній та західній частинах озера приваблювала фламінго, які тут харчувалися та розмножувалися. Різкі зміни почали відбуватися з озером після 2000 року: протягом наступних 16 років вода покривала менше 20% площі, при цьому у 2008 та 2016 роках озеро повністю пересихало, і з того часу так і не змогло набрати свої колишні розміри. Наступна сильна посуха 2019 року вкотре скоротила водні запаси, а в липні 2021 року Туз практично повністю втратив воду, і це призвело до масової загибелі птахів.

Вчені намагаються зрозуміти, чому після 2000 року озеро стало настільки чутливим до посухи: до цього часу воно навіть у посушливий час мало хоча б невеликий об'єм води. Автори дослідження не виключають, що це може бути пов'язано із надмірним використанням ресурсів підземних та поверхневих вод, що живлять озеро. Так, деякі водні потоки перенаправлені для зрошення, а інші були перекриті греблею. Коли під час сильної посухи поверхневих вод стає менше, люди використовують ґрунтові джерела.

Підбиваючи підсумки своєї роботи, вчені вважають, що «майбутнє біля озера є досить невизначеним». Немає жодних підстав сподіватися, що обсяг води досягне рівнів 1988 року. На тлі зміни клімату експлуатація водних ресурсів лише зростає, а саме озеро Туз чекає доля Аральського моря, і перед екологами, і владою Туреччини постане нова проблема, аналогічна як і в Середній Азії – солончаки, які будуть завдавати значної шкоди місцевій фауні та флорі.

В перші дні календарного року наша планета максимально наближається до Сонця, і відстань між ними скорочується до 0.98 астрономічної одиниці (147 мільйонів кілометрів). Таке явище в астрономії називається перигелієм.

Перигелій – це частина орбіти Землі, у якій вона перебуває найближче до Сонця за ввесь період повного обороту, тобто за увесь рік. Як правило період перигелію припадає на 3-5 січня, і в цей час відстань від Землі до Сонця становить 147 мільйонів кілометрів (це на 3-4 мільйони кілометрів менше, ніж зазвичай). Під час перигелію дія гравітації Сонця стає сильнішою, і Земля пришвидшує свій рух по орбіті на 2-3%. Ця закономірність притаманна для всіх небесних тіл Сонячної системи, які мають стабільну орбіту навколо Сонця, в тому числі комети та астероїди. Вперше цю закономірність встановив Йоган Кеплер – видатний німецький астроном і фізик (1571-1630), постулати якого лягли в основу астрономічної науки. Протилежним до перигелію є афелій, коли Земля перебуває у найвіддаленішій точці орбіти, і він припадає на перші дні липня.

Якщо ми до Сонця зараз найближче, то чому ж так холодно? Насправді різниця між найближчою точкою до Сонця і найвіддаленішою від нього незначна. Вона не здатна впливати на кількість тепла, яку отримує наша планета, та глобальний клімат. Інша справа – кут нахилу нашої планети, який становить 23°. Саме він впливає на розподіл сонячного світла і тепла на Землі протягом року.

Чи можемо ми помітити, що до Сонця ми ближче ніж зазвичай, і рухаємося по орбіті швидше? Так, можемо, але для цього потрібно буквально "ідеальні умови", наприклад сонячне затемнення. Саме воно і може допомогти побачити перигелій. Вся справа в тому, що сонячний і місячний диски на небі здаються нам абсолютно однаковими. Це результат ідеального співпадіння різниці розмірів цих двох небесних тіл, і іх відстаней від Землі. Сонце в 400 разів більше ніж Місяць, але рівно в ті ж 400 разів дальші від Землі, а ніж Місяць.

Коли весною, або восени, (коли Земля знаходиться на звичайній відстані від Сонця) відбувається повне сонячне затемнення, Місяць практично ідеально закриває Сонце (ніби дві однакові монети). Однак коли повне сонячне затемнення стається у перигелії, Місяць не здатен закрити ввесь диск Сонця, і затемнення набуває вигляду кільця. Це пояснюється як раз тим, що Земля ближче до Сонця, ніж зазвичай.

Помітити як Земля рухається із неоднаковою швидкістю навколо Сонця можна, якщо будете спостерігати за датами рівнодень та сонцестоянь і різницями між ними. Сонцестояння між собою співпадають (21 червня-21 грудня), тому вони нам в цьому не допоможуть, а от рівнодення так. Весняне рівнодення настає здебільшого 20 березня, в той час як осіннє – 23 вересня. Якби Земля рухалася із однаковою швидкістю, то весняне і осінні рівнодення припадали на 21 число березня і вересня відповідно. Однак це не відбувається. Якщо Ви уважно подивитеся, то помітите що від осіннього рівнодення (23 вересня) до зимового сонцестояння лише 89 днів, від зимового сонцестояння (21 грудня) до весняного рівнодення (20 березня) – вже 90 днів, від весняного рівнодення до літнього сонцестояння (21 червня) – вже 92 дні. А тепер погляньте скільки часу проходить між літнім сонцестоянням та осіннім рівноденням - аж 94 дні! Така різниця між астрономічними подіями тривалістю в чотири дні якраз і є результатом відставання нашої планети саме в літній період, коли Земля від Сонця перебуває найдалі (в афелії). А тому саме зараз, в перші дні січня, перебуваючи найближче до Сонця, наша планета нагадує потяга, який мчить з гори, і збільшує свою швидкість.

Знаменитий пляж Табатінґа на березі Атлантичного океану знаходиться в межах бразильського міста Жуан-Пессоа (престижний район Кабу-Бранку). Саме цей пляж є найсхіднішим в усій Америці, і першим зустрічає світанок (34° 30` зх.д., 7° 18` пд.ш.).

Що таке "Хамади"?

Хамади – це кам'янисті пустелі, які розвиваються на корінних породах, які слабо піддаються вивітрюванню (руйнуванню порід під дією зовнішніх сил природи). Хамади практично позбавлені ґрунтового та рослинного покриву. Для них характерним є сухі русла (ваді), замкнуті котловини, нависаючі обриви, щебенистий покрив (дрібне каміння). Рослинність якщо й має місце, то вона дуже розріджена, малопродуктивна і складається здебільшого із чагарників що ростуть переважно в затінених місцях. Слово "хамади" має арабське походження, і буквально означає "кам'яна пустеля". Часто цим словом араби називали безлюдний пустельний пейзаж, на якому немає нічого, крім каменів і голих скель.

Хамади поширені в областях із аридним кліматом посеред великих пустельних масивів Середньої Азії, Сахари та Північної Америки, і можуть зустрічатися у вигляді окремих ділянок в піщаних, солончакових та глинистих пустелях, зокрема на Аравйському півострові та Близькому сході. Типовою хамадою є кам'яна пустеля на Синайському півострові Євразії (Єгипет).

Чарльз Дарвін: початок третього відкриття Америки

Згадуючи Чарльза Дарвіна, ми чомусь завжди асоціюємо його з біологією, забуваючи при цьому, що починав він свій науковий шлях саме як географ-мандрівник, якому довелося подолати тисячі кілометрів, і накопичити настільки величезних багаж географічних знань, що він навіть допоміг йому реалізуватися в якості одного із найвидатніших біологів-еволюціоністів в історії науки.

Рівно 190 років тому, 27 грудня 1831 року розпочалася навколосвітня географічна експедиція Чарльза Дарвіна, яка на цей раз біології дала значно більше, ніж географії, а саме поставила її на міцну наукову основу, і перевернула уявлення про формування органічного світу на Землі. Якби не участь Чарльза Дарвіна в цій експедиції, вона так і залишилася б однією із сотень інших географічних експедицій, і навряд чи стала б чимось особливою. Так часто буває, що достатньо одного єдиного пасажаоа, аби подорож була незабутньою, принаймні в історії науки. Так було і цього разу.

Вийшовши із порту англійського міста Давенпорт, корабель "Бігль" під командуванням капітана Роберта Фіцроя мав в на своєму борту ще 12 офіцерів, боцмана, 42 матросів, 8 юнг, штурмана, лікаря, натураліста Чарльза Дарвіна, інструментального майстра, художника-кресляра, місіонера, та трьох тубільців, які були вивезені Фіцроєм під час попередньої експедиції (їх хотіли повернути назад). "Бігль" був досить великим і масивним кораблем, який мав водомісткість понад 250 тон, і оснащений 6 гарматами. Вже через декаду корабель прибув на Канарські острови, однак екіпаж не став висаджуватися на їх березі через епідемію холери. Продовживши плавання, ще через 10 днів корабель був біля островів Зеленого Мису (нині Кабо-Верде), де Дарвін здійснив опис рельєфу островів та їх тваринний світ. Через деякий час команда продовжила плавання Атлантикою. 16 лютого 1832 року корабель пристав до Скель Святого Павла - крихітних і безлюдних вулканічних островів посеред Атлантики, які є вершинами Серединно-Атлантичного хреба. Тут Дарвін спостерігав за місцевими птахами, що гніздились на скелях. Здійснивши опис і спостереження скель, він дійшов висновку, що скелі утворились завдяки кораловим рифам. Саме це його спостереження дало поштовх до написання книги "Будова та розподіл коралових рифів".

28 лютого 1832 року корабель "Бігль" дістався берегів материка, а саме Південної Америки. Саме тоді Дарвін вперше побачив красу природи цього захопливого континенту. Протягом наступного місяця Дарвін досліджував багатий рослинний і тваринний світ прибережних районів. 4 квітня екіпаж прибув до Ріо-де-Жанейро. Місто справило дуже позитивне враження на мандрівників. Тут Дарвін досліджував все що міг: комах, плазунів, птахів, риб, ссавців, проводив ретельне спостереження за ними. На початку липня корабель "Бігль" вийшов із бухти Ріо-де-Жанейро, і продовжив своє плавання узбережжям Південної Америки. Згодом була нетривала зупинка на узбережжі Уругваю, а потім в грудні 1832 року корабель приплив до берегів суворого острова Вогняна Земля. 17 грудня корабель причалив у бухті Доброго Успіху, де його зустріли місцеві аборигени – вогнеземельці. Доречі на борту корабля все ще перебували три тубільці, які після подорожі до Англії висловили бажання повернутися на свою батьківщину. Їх капітан Фіцрой взяв із собою у попередньому плаванні в 1826-1830 роках на кораблях "Едвенчер" і "Бігль". Вся мандрівка аборигенів була добровільною, оскільки аборигени хотіли дізнатися багато про життя гостей.

Рівно через рік мандрівки, 27 грудня 1832 року корабель досяг мису Горн – крайньої Південної точки всієї Америки (принаймні так вважали географи того часу), однак сильна негода, і норовливий характер протоки Дрейка дав про себе знати. Екіпаж не зміг рухатися на захід і залишив корабель на зимівлю. Повертатися їм довелося вже через три місяці через відносно спокійну протоку Бігль. За весь час перебування на островах Дарвін виконав низку цікавих для науки спостережень за вогнеземельцями, описав їхню зовнішність, поведінку та історію. Далі корабель продовжив мандрівку узбережжям Південної Америки, зокрема берегом Патагонії, Ла-Плати та Уругваю. В 1834 році "Бігль" знову повернувся до Вогняної Землі, але цього разу йому вдалося спокійно пройти Магеллановою протокою. Тут він досліджував знамениті Магелланові ліси - найпівденніша ліси планети, а також описав величезну кількість тварин. Вже на початку червня 1834 року "Бігль" вийшов у Тихий океан. Саме "Тихоокеанська" системна експедиції залишила найбільший слід в наукових працях Чарльза Дарвіна, адже саме тоді він побував на знаменитих Галапагоських островах. Вони відкрили для нього унікальний тваринний світ, а разом із тим породили для юного науковця багато запитань, на які він прагнув будь-якою ціною дати відповіді на питання. Саме тут Дарвін уперше побачив і описав таке явище, як Ель-Ніньйо, і описав десятки нових видів рослин та тварин. Чимало видів із Галапагосів слугували наочним прикладом у праці "Походження видів шляхом природного добору". Зібрані відомості з біогеографії Південної Америки справедливо можна назвати її "Третім відкриттям" (після Колумба та Гумбольдта). Доречі саме праці Олександра фон Гумбольдта – видатного географа і дослідника Південної Америки надихнули Чарльза Дарвіна до мандрівок саме сюди. Після Галапагосів експедиція "Бігля" на чолі із капітаном Фіцроєм мандрувала світом ще понад два роки, поки не закінчилася 2 жовтня 1836 року, коли корабель не повернувся в той самий порт, звідки й починав своє велике плавання, а саме Давенпорт (Велика Британія). Останнє, що записав Дарвін під час цієї мандрівки було наступне: "На кінець відзначу, що, на мій погляд, для молодого натураліста не може бути нічого кращого за мандрівку в дальні країни. Вона водночас і загострює, і частково заспокоює ту потребу й жагу, які, як відзначив сер Дж. Гершель, відчуває людина навіть тоді, коли у всіх фізичних потребах вона повністю задоволена".

Експедиція зібрала настільки величезну кількість відомостей із зоології, ботаніки, геології та картографії, що її впевнено можна назвати однією із найбільш продуктивніших в географічній історії, саме тому постать Чарльза Дарвіна назавжди залишиться на пантеоні видатних географів-дослідників.

Теплообмін Землі з атмосферою – це процес передачі тепла між земною поверхнею (суходолом чи водою) з атмосферою. Він здійснюється завдяки наступним факторам:

1. Випромінюванням тепла земною поверхнею і зворотнім випромінюванням атмосфери. Земне випромінювання сильніше від зустрічного, саме тому в середньому земна поверхня віддає атмосфері близько 43 ккал/см² за годину;
2. Безпосереднім контактом повітря із земною поверхнею, їх молекулярним теплообміном в перехідному шарі атмосфери та турбулентному перемішуванні цього шару з іншими шарами атмосфери, що лежать вище. Таким чином земна поверхня віддає атмосфері близько 12 ккал/см² за годину. Загальний потік тепла, як і при випромінюванні, є результатом переваги більш сильних денних потоків, які спрямовані вгору, і нічних, які направлені вниз;
3. Випаровуванням вологи від земної поверхня, в ході якого вивільняється, а потім при утворенні хмар, віддається атмосфері близько 56 ккал/см² за годину.

Кінцевим результатом такої взаємодії є постійне нагрівання атмосфери поверхнею нашої планети.

У цій центральноазійській країні поширені степи, напівпустелі та пустелі помірного поясу. Велику частину Монголії займають плато (до 2000 м), гори – Монгольський Алтай, Гобійський Алтай, Хангай та нагір'я Хентей.

Лентикулярні хмари над Торрес-дель-Пейном у чилійській Патагонії. Це різновид високо-купчастих хмар, характерною особливістю яких є те, що вони не рухаються, яким би сильним не був вітер. Зазвичай вони зависають з підвітряного боку гір, часто утворюючи паралельні їм ланцюги, або над окремими вершинами на висоті від 2 до 15 км.

Волосяний лід (hair ice), також відомий як крижана шерсть або морозна борода, є різновидом льоду, що утворюється на мертвій деревині і набуває форми тонкого шовковистого волосся. Це рідкісне явище спостерігали у широколистих лісах переважно на широтах 45°–55° північної півкулі. Метеоролог і першовідкривач дрейфу континентів Альфред Вегенер описав волосяний лід на мокрій мертвій деревині в 1918 р., вважаючи, що каталізатором його утворення є специфічні гриби. Ця теорія в основному була підтверджена у 2005 р. А в 2015 р. гриб Exidiopsis було визначено ключем до утворення волосяного льоду.

Лінзоподібні, або лентикулярні, хмари зазвичай зависають з підвітряного боку гір, часто утворюючи над окремими вершинами «капелюхи» на висоті від 2 до 15 км. Поява хмар-шапок свідчить, що в атмосфері наявні сильні горизонтальні потоки повітря, які утворюють хвилі над гірськими перешкодами, та що в повітрі досить високий вміст вологи. Це часто буває пов'язано з наближенням атмосферного фронту, тому такі хмари є передвісниками поганої погоди.

• У світі налічується 63 моря та 5 океанів. Найчистіше море - море Уедделла, що омиває узбережжя Антарктиди. Найглибше море - Філіппінське, його максимальна глибина складає 10 265 метрів.
• А Саргасове море займає найбільшу площу з усіх морів землі.
• Крім того, Саргасове море - єдине, розташоване посеред океану.
• Найменше площею море — Мармурове. Найтепліше море - Червоне.
• У Червоне море не впадає жодної річки.
• У морській воді міститься така кількість солі, що якщо її витягти, можна було б покрити її всю сушу, причому багатометровим у товщину шаром.
• Морські хвилі можуть досягати висоти сорок метрів.
• Особливо небезпечні для суден блукаючі хвилі. Найхолодніше море у світі – Східно-Сибірське. Наймілкіше море — Азовське, його глибина не перевищує тринадцяти з половиною метрів.
• З усіх морів саме Середземне омиває найбільше держав.
• На морському дні є гарячі гейзери, що вивергають нагріту до 300-400 градусів воду, але вода не закипає через жахливий тиск.
• Моря та океани містять 99% всього життєвого простору Землі. Блакитний кит - найбільша жива істота на землі, його серце порівняно розмірами з автомобілем.
• Життя вперше зародилося саме у морі. Морський лід, якщо його розтопити, можна пити, він буде лише трохи солонуватим.
• Моря та океани покривають 71 відсоток поверхні планети та містять 99 відсотків її водних запасів. Найдовша гірська гряда на Землі розташована під водою. Це Середньоокеанський кряж довжиною понад 50 тисяч кілометрів, він опоясує всю планету.
• У морській воді міститься близько 20 мільйонів тонн розчиненого у ній золота.
• Середня температура вод світового океану +3,5°С.
• 75 відсотків найбільших міст Землі перебувають на узбережжі.
• 80 відсотків населення планети мешкає на відстані не більше ста кілометрів від берега моря чи океану.
• Колись територія, нині зайнята Середземним морем, була сушею, але потім через підвищення рівня світового океану води Атлантичного океану ринули сюди через Гібралтарську протоку.
• Найбільші постійно існуючі вири - Сцілла і Харібда, а також Мальстрем.
• Північне море і Балтійське не поєднуються через різну щільність води в них. Поверхня Марса вивчена краще, ніж океанське дно Землі.
• Під Азією є величезний підземний океан.
• На морському дні теж течуть ріки. Вони складаються з пластової води та не змішуються з морськими водами.

Арктика - це фізико-географічний регіон, що розміщується за Північним полярним колом, і включає в себе північні окраїни Євразії, Північної Америки та Північний Льодовитий океан із островами у ньому (в тому числі і більшу частину острова Гренландія). Це надзвичайно цікавий регіон, із своїми власними "правилами гри" (з точку зору екосистем). Цікавим є і рельєф Арктики. Чи замислювалися Ви над тим, яка гора є найвищою в Арктиці? Виявляється така гора насправді існує.

Гора Гунбйорн висотою 3694 метри як раз такою і є. Вона розташована на південному сході острова Гренландія, за 100 км від Данської протоки у гірській системі Уоткінса (69° пн.ш., 30° зх.д.). Знаходиться в поясі гір, висота яких перевищує 2500 метрів. Ця гора отримала свою назву на честь першовідкривача Гренландії Гунб'єрна Ульфсона (можливо перший європеєць, який бачив береги Америки). В ісландських сагах гора згадувалась під ім'ям Хвітсерк, що буквально означає «білий сарафан».

Перше задокументоване сходження на Гунбьорн було здійснено 16 серпня 1935 року дослідниками та альпіністами Августином Курто, Джеком Лонглендом, Еббі Мунком, Х. Г. Уагером і Лоуренсом Уагером.

Лавові басейни Порту-Моніш. Після виверження вулкану біля океану створилися дивної форми скелясті утвори. За деякими із них затримується вода і так утворилися природі басейни: високі океанські хвилі вдаряються об скелі, підіймаються у гору і падають у “басейн”

Йордан – річка в Західній Азії, яка неодноразово згадується в Біблії та інших стародавніх релігійних книгах. Згідно з Новим Завітом, у її водах Іван Хреститель охрестив Ісуса Христа. Йордан бере початок на Голанських висотах, неподалік кордону між Ліваном і Сирією. Тече з півночі на південь тектонічною западиною Гхор до озера Хула, далі – до Тиверіадського озера (його ще називають Галілейським морем) і впадає в Мертве море. Довжина річки – 251 км, ширина – 30 м, глибина – 5 м. Невелика ділянка Йордану, нижче Галілейського моря, збережена незайманою для хрещення та туризму. Ймовірним місцем хрещення Ісуса є Аль-Магтас на йорданському боці річки, нині це об'єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Водночас, якби Ісус сьогодні побачив цю річку, то навряд чи впізнав би її. Колись великий водотік, тепер є неглибоким каламутним струмком, який можна перестрибнути. Нині річка Йордан щорічно скидає в Мертве море набагато менше води, ніж колись. Річці загрожує зникнення, тому що «всі беруть з неї воду, бо вона всім потрібна». У басейні Йордану розташовані Ізраїль, Йорданія, Ліван, Палестина та Сирія – один із найскладніших і найбільш конфліктних регіонів на Землі. Водокористування у басейні нерівномірне. Найбільшим споживачами води, яка йде на зрошення, є Ізраїль та Йорданія. Сирія побудувала кілька гребель і використовує поверхневі та підземні води у басейні так само – для сільськогосподарських потреб, Ліван – в основному для побутового водопостачання. Тому влітку у нижній течії річка пересихає. Якість води різко погіршилася через високий рівень забруднення сільськогосподарськими добривами, неочищеними стічними водами та внаслідок відведення в річку солоних джерел. Екосистема Йордану майже зруйнована. Співпраця між Ізраїлем та його арабськими сусідами з цих питань майже не відбувається, тому річка та її проблеми залишаються заручниками недовірливого та часто ворожого співіснування.

Тасманія - один із найбільших островів Південної півкулі. Він лежить біля південних берегів Австралії, і відділений від неї досить широкою Бассовою протокою. Це материковий острів, який у тектонічному відношенні є продовженням Великого Вододільного Хребта Австралії. Острів Омивається водами двох океанів - Індійського (захід та південь) та Тихого (північ та схід). Загальна площа - 68.5 тисяч км², що співставно із площею Литви чи Латвії. Географічна широта острова у Північній півкулі відповідає острову Хоккайдо (Японія), Сербії, Північній Італії, Новій Англії та Орегону. На півночі острова панує субтропічний клімат, а на півдні - помірний морський клімат. Понад 45% площі острова покрито вологими лісами, багатими на ендемічні види як рослин, так і тварин. Тут ростуть молочай тирукаллі, царський евкаліпт, миртові, нотофагус Каннінгема (один із підвидів антарктичного бука), акація чорна, сассафрас, еукрифія блискуча, філлокладус аспленікліні, та багато інших. Серед тварин найвідомішими мешканцями острова є тасманійський диявол, тонкодзьобий буревісник та малий пінгвін. Сумнозвісні тилацини населяли острів до їх цілковитого зниклення в першій половині ХХ століття. Флора і фауна Тасманії внесена до переліку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, так як вважається унікальною і неповторною.

Острів Тасманія отримав свою сучасну назву лише в середині ХІХ століття, і названий на честь голландського мореплавця Абеля Тасмана, який відкрив його у 1642 році, і був вражений красою місцевих ландшафтів. Гори Тасманії вважають одними із найкрасивіших у світі. Саме їхня краса приваблює сюди любителів гірської краси із усього світу. Наразі населення острова становить 585 тисяч осіб. Найбільше місто - Гобарт. Однак вплив населення місцеві екосистеми практично не відчувають, адже на острові діють серйозні обмеження із впливу на місцеву природу, а для туристів функціонують чітко розроблені екологічні стежки.